Спірна власність

  Проникнення на територію в пізній час без дозволу і законних підстав, зокрема з подоланням перешкоди — паркану, є порушенням недоторканності іншого володіння особи. Такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 24 березня 2016 року №-299кз15, текст якої друкує "Закон і Бізнес".

Іменем України

Постанова

24 березня 2016 року м.Київ №5-299кз15

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого судді-доповідача — Кліменко М.Р.,

суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф., Редьки А.І., Школярова В.Ф.,

при секретарях: Коваленко О.В., Гобелецького Ю.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого Особи 1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.09.2015,

ВСТАНОВИЛА:

Вироком Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16.10.2014 Особу 1, 1963 року народження, засуджено за ч.2 ст.125 Кримінального кодексу до покарання у вигляді обмеження волі на строк 2 роки, за ч.1 ст.162 КК до покарання у вигляді обмеження волі строком на 1 рік та у відповідності до вимог ст.70 КК за сукупністю злочинів Особи 1 остаточно визначено покарання у вигляді обмеження волі на строк 2 роки і на підставі стст.75, 76 КК його звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік з покладенням обов’язку публічно попросити вибачення у потерпілого Особи 2.

Цим же вироком Особу 1 виправдано за ч.2 ст.126 КК за недоведеністю його участі у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Згідно з вироком Особу 1 визнано винуватим і засуджено за вчинення наступних дій.

24.02.2013 близько 21:00 він з метою вчинення протиправних дій щодо Особи 2 разом з трьома невстановленими особами прибув за Адресою 1, де постійно проживав Особа 2 зі своєю сім’єю. Діючи умисно, в порушення ст.30 Конституції, яка гарантує право на недоторканність житла, Особа 1 і невстановлені особи незаконно проникли на територію домоволодіння. При цьому одна особа перестрибнула через паркан і звідти відкрила хвіртку, що вела на подвір’я будинку, чим надала безперешкодний доступ на територію домоволодіння Особі 1 та двом іншим особам, які підійшли до вхідних дверей будинку. У цей час Особа 2, який мав намір вийти на подвір’я, відчинив вхідні двері. Коли він зупинився на порозі веранди свого будинку,Особа 1 на грунті тривалих неприязних стосунків умисно завдав Особі 2 кулаком удар в голову, після чого потерпілому завдали удари, окрім Особи 1, й інші невстановлені особи. В результаті дій Особи 1 потерпілому було заподіяно легкі тілесні ушкодження у вигляді струсу головного мозку, що спричинило короткочасний розлад здоров’я.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 22.01.2015 вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16.10.2014 щодо Особи 1залишив без зміни.

Ухвалою ВСС від 10.09.2015 судові рішення щодо Особи 1 залишено без змін.

Засуджений Особа 1 звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом ухвали суду касаційної інстанції від 10.09.2015 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми права, передбаченої Кримінальним процесуальним кодексом, що також зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, тобто у своїй заяві Особа 1 посилається на підстави, передбачені пп.1, 2 ч.1 ст.445 КПК.

У своїй заяві, поданій після усунення її недоліків, Особа 1 просить судові рішення щодо нього скасувати і: в частині засудження його за ч.1 ст.162 КК — кримінальне провадження закрити за відсутністю у його діях складу злочину, а за ч.2 ст.125 КК — направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

У частині виправдання його за ч.2 ст.126 КК — судові рішення не оспорює.

У заяві Особа 1 вказує, що як голова садового товариства «Стадне» він зайшов на територію земельної ділянки, яка не перебувала у законному володінні Особи 2, однак той, не маючи права на землю, самочинно збудував на ній будинок, де постійно проживав із сім’єю. Однак зазначена земельна ділянка перебувала у достроковій оренді СТ «Стадне», а на праві приватної власності належала члену цього товариства Особі 3. На думку заявника, предметом злочину, за який його засуджено, може бути тільки житло чи інше володіння фізичної особи, щодо яких особа на законних підставах здійснює право володіння як складове поняття права власності за ст.317 Цивільного кодексу, а в його справі потерпілий такого права не мав, оскільки у нього відсутні правовстановлюючі документи на будинок і земельну ділянку.

Тому заявник уважає, що в його діях відсутній склад злочину, передбачений ч.1 ст.162 КК, та вказує, що суд касаційної інстанції, погодившись з рішеннями судів першої і апеляційної інстанцій щодо засудження його за цим кримінальним законом, допустив неоднакове застосування норми ч.1 ст.162 КК у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Зокрема, він зазначає, що у його справі ВСС відмовився досліджувати законність/незаконність використання потерпілим земельної ділянки та погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що для кваліфікації дій особи за ч.1 ст.162 КК є необхідним лише встановлення факту незаконного (без згоди потерпілого, за відсутності визначених законом підстав і без відповідного судового рішення) проникнення на територію домоволодіння, у якому проживав і яке утримував потерпілий, та не має значення законність фактичного володіння потерпілим земельною ділянкою та наявність спору між сторонами, що розглядається за правилами цивільного судочинства.

На обгрунтування іншої позиції суду касаційної інстанції у правозастосуванні ч.1 ст.162 КК за подібних правовідносин Особа 1 посилається на ухвали ВС від 6.07.2006, 19.03.2009 та ухвалу ВСС від 29.03.2011.

Зокрема, він зазначає, що ухвалою касаційного суду від 6.07.2006№ 5-3541км06 судові рішення щодо засудження Особи 2, Особи 3, Особи 4 за ч.1 ст.365, ст.356 КК скасовані, а справу направлено на нове розслідування. З тексту ухвали видно, що ці особи обвинувачувались також у вчиненні злочину, передбаченого ст.162 КК, однак у суді першої інстанції щодо них було змінено обвинувачення з виключенням з нього ст.162 КК у зв’язку з відсутністю по справі даних про наявність у потерпілого — Особи 5 законних прав на житло, з якого він був виселений, що касаційний суд визнав правильним.

Заявник також вказує, що в ухвалі від 19.03.2009 №5-713км09 суд касаційної інстанції змінив вирок суду першої інстанції щодо Особи 1, засудженої за ч.1 ст.162 і ст.304 КК: у частині її засудження за ч.1 ст.162 КК вирок скасував, а справу закрив на підставі п.2 ст.6 КПК (в редакції 1960 року), мотивуючи своє рішення тим, що транспортний засіб, до якого без відома і дозволу власника проникла особа, не є предметом цього злочину, а проникнення особи в приміщення гаражу господарства потерпілого також не утворює складу злочину, передбаченого ч.1 ст.162 КК.

В ухвалі від 29.03.2011 №5-492км11, як указує заявник, суд касаційної інстанції обгрунтовано погодився з рішенням суду першої інстанції щодоОсоби 7 та Особи 8, які були засуджені за ч.2 ст.162 КК за незаконне проникнення службових осіб до житла Особи 5, з посиланням на те, що судом у справі встановлено, що житлове приміщення надавалось потерпілому на підставі договору оренди, а в подальшому було за договором купівлі-продажу йому продано, а тому це житло мало правовий режим законного володіння особи.

Також засуджений Особа 1 у заяві зазначає, що судами першої і апеляційної інстанцій у його справі істотно порушено вимоги стст.91, 92, 368, 419 КПК, оскільки судами не надано будь-якої оцінки або дана неналежна оцінка доводам та доказам сторони захисту як щодо його обвинувачення за ч.1 ст.162 КК в частині визначення правового режиму земельної ділянки, так і щодо обвинувачення за ч.2 ст.125 КК в частині мотивів дій і обставин завдання ударів Особі 2, їх кількості та наслідків. А це, на думку заявника, потягло неправильне встановлення судом фактичних обставин справи, неповноту судового розгляду та потребувало за вимогами ст.438 КПК скасування судових рішень щодо нього з направленням справи на новий судовий розгляд, чого судом касаційної інстанції зроблено не було, чим допущено неоднакове застосування норми кримінального процесуального закону — ст.438 КПК.

На обгрунтування неоднаковості в правозастосуванні ст.438 КПК Особа 1 посилається на ухвали ВСС від 16.07 та 1.09.2015, якими касаційний суд рішення апеляційних судів щодо осіб, засуджених за чч.1 та 3 ст.190 та ч.4 ст.358 КК — у першому випадку та за ч.1 ст.121 КК — у другому випадку, скасував та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції, мотивуючи це тим, що апеляційний суд належно не перевірив доводи апеляцій засуджених щодо неповноти судового розгляду і невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та не навів докладних мотивів прийнятого рішення про залишення апеляцій без задоволення.

Судова палата у кримінальних справах ВС заслухала суддю-доповідача, доводи заявника та адвоката Вака В.І. щодо задоволення заяви, доводи потерпілого Особи 2 та його представника — адвоката Єсьмана П.М., які просили відмовити в задоволенні заяви Особи 1, доводи прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви, перевірила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, вивчила наукові висновки членів Науково-консультативної ради при ВС і дійшла висновку про таке.

1. Згідно з вимогами ст.444 КПК Верховний Суд переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

Статтею 445 КПК визначено вичерпний перелік підстав для перегляду судових рішень ВС, який розширеному тлумаченню не підлягає.

Згідно з п.2 ч.1 ст.445 КПК однією із підстав перегляду судових рішень є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми кримінального процесуального кодексу, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

1.2. Суд зазначає, що хоча на стадії відкриття провадження заява засудженого Особи 1 була визнана прийнятною, проте вона містить досить складні питання права і факту, щоб їх можна було вирішити на етапі перевірки (стадії допуску справи) відповідності заяви вимогам ст.450 КПК в контексті застосування п.2 ч.1 ст.445 КПК. Тому Суд уважає, що це питання потребує перегляду, але в межах специфічних повноважень Суду, визначених законом.

1.3. У виробленій практиці Суд уже надавав роз’яснення своїх повноважень в аспекті положень ст.445 КПК, згідно з якими до його компетенції не входить розгляд помилок щодо фактів, нібито допущених судами першої чи апеляційної інстанцій. Якби це було інакше, Суд перебирав би на себе не властиві для нього функції та перевищив би межі своїх повноважень (див. справа №5-109кс15).

З огляду на це, Суд за загальним правилом не може піддавати сумніву встановлення фактів у справі, але має повноваження визначати правильність/неправильність тлумачення та застосування судом касаційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

1.4. Суд констатує, що Особа 1 у своїй первинній заяві стверджував, що касаційний суд неоднаково застосовує ст.438 КПК, загальні положення якої встановлюють підстави для скасування чи зміни судових рішень судом касаційної інстанції з відсиланням до положень стст.412—414 КПК, та наводив перелік доказів, яким, на його думку, не було надано судами відповідної оцінки чи дана невірна оцінка, з посиланням при цьому на статті: 91 КПК (обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні), 92 КПК (обов’язок доказування), 368 КПК (питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку), 419 КПК (зміст ухвали суду апеляційної інстанції), які визначають загальні умови, правила і компетенцію учасників кримінальної процесуальної діяльності.

Проте Особа 1 не визначився зі своїми вимогами в аспекті положень п.2 ч.1 ст.445 КПК. У своїй заяві він не навів конкретні норми КПК, які неоднаково застосовані касаційним судом у різних рішеннях. Його заява фактично зводилась до спроби переконати Суд у необхідності втрутитись у фактичну складову рішень, ухвалених щодо нього судами нижчого рівня. Оскільки заявник не навів у заяві належного обгрунтування своїх вимог щодо перегляду судових рішень з підстави, передбаченої п.2 ч.1 ст.445 КПК, йому було надано строк для усунення недоліків у цій частині (ухвала судді ВС від 21.10.2015).

1.5. Як убачається із матеріалів провадження, заявник відреагував на ухвалу судді і подав нову заяву, проаналізувавши яку, Суд констатує, що заявник так і не визначився з нормами кримінального процесуального права, передбаченими КПК, які начебто неоднаково застосовані судом касаційної інстанції, що й зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, а по суті зробив нову спробу оспорити фактичні обставини, встановлені у його справі судами факту. Він зазначає про однобічність та неповноту досудового розслідування та судового розгляду; заперечує обгрунтованість висновків судів щодо оцінки доказів і просить дати цим обставинам відповідну правову оцінку з урахуванням доводів, наведених стороною захисту в апеляціях і касаційних скаргах.

Отже, заявник фактично порушує питання про повторний касаційний розгляд справи щодо нього, що виходить за межі визначених законом повноважень Суду.

Тому Суд уважає, що заява, як явно необгрунтована відповідно до вимог п.2 ч.1 ст.445 КПК, у цій частині не підлягає задоволенню.

2. Згідно з п.1 ч.1 ст.445 КПК підставою для перегляду ВС судових рішень, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

2.2. Відповідно до змісту заяви Особи 1, за якою справу допущено до провадження ВС, рішення суду касаційної інстанції щодо заявника оскаржене і переглядається із зазначеної вище підстави.

2.3. Порівняння правовідносин оспореного рішення і порівнюваних рішень суду касаційної інстанції від 6.07.2006, 19.03.2009 і 29.03.2011 свідчить про їх певну подібність за окремими спільними рисами, зокрема: за об’єктом посягання — права людини і громадянина на недоторканність житла чи іншого володіння; за предметом злочину — житлом чи іншим володінням особи; за об’єктивною стороною — вчинення дій, що порушують недоторканність житла чи іншого володіння громадян (що може мати місце у різних формах: незаконного проникнення до них, незаконного проведення в них огляду, незаконного проведення в них обшуку, незаконного виселення чи незаконного вчинення інших дій, що порушують недоторканність житла); за суб’єктом злочину тощо. Водночас ці діяння отримали різну кримінально-правову оцінку: в оспореному рішенні — за ч.1 ст.162 КК з визнанням, що для кваліфікації цього діяння не має значення законність/незаконність володіння предметом злочину (житлом чи іншим володінням особи), а в порівнюваних — визнано, що ці дії не утворюють складу цього злочину з огляду на незаконність володіння потерпілим предметом посягання або за його відсутності (ухвали від 6.07.2006, від 19.03.2009), чи утворюють склад цього злочину з огляду на підтвердження законних прав потерпілого на предмет злочину (ухвала від 29.03.2011). Наведене дає підстави ВС розглянути в цій частині заяву Особи 1, вирішивши питання щодо законності прийнятого щодо нього оспореного судового рішення.

2.4. Згідно з положеннями ст.444 КПК, п.1 ч.1 ст.445 КПК, ч.1 ст.446 КПК перегляд оспореного судового рішення провадиться з огляду на ті фактичні обставини справи, які були встановлені та визнані доведеними судами першої та апеляційної інстанцій та з якими погодився суд касаційної інстанції.

2.5. Предметом перегляду даної справи за цією підставою є неоднакова правова позиція суду касаційної інстанції щодо розуміння ознак предмету злочину, передбаченого ч.1 ст.162 КК, а саме, за якими ознаками вважати житло чи інше володіння особи таким, незаконне проникнення до якого тягне настання кримінальної відповідальності.

2.6. Вирішуючи це питання, необхідно взяти до уваги наступне.

Недоторканність житла особи є принципом, визнаним світовою спільнотою.

Згідно зі ст.12 Загальної декларації прав людини, яку прийнято і проголошено Резолюцією 217 А (Ш) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.48, «…ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла… Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Таке саме положення міститься у ст.17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.66, який набув чинності для України 23.03.76.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.11.50) передбачено, що: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання відбувається згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Виходячи з цих міжнародно-правових актів, Україна закріпила принцип недоторканності житла і поваги до особистого і сімейного життя людини у національному законодавстві, розширивши цей принцип вимогою щодо недоторканності й іншого володіння особи.

Відповідно до ст.30 Конституції передбачено, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Ці конституційні норми, що охороняють права і свободи людини, знайшли закріплення в Кримінальному процесуальному кодексі як засади кримінального судочинства (стст.7, 13 КПК), за якими не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Крім того, ч.1 ст.233 КПК передбачено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.

Також ст.162 КК встановлено кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян.

Отже, в Конституції та інших законах не передбачено право будь-кого і будь-коли проникати в житло чи інше володіння особи тільки тому, що там хтось незаконно перебуває та володіє ним, окрім невідкладних випадків, зазначених у ч.2 ст.30 Конституції.

2.7. Слід зазначити, що недоторканність житла та іншого володіння особи, яке включає в себе й недоторканність приватного та сімейного життя, передбачає більш широкі права особи і у кримінальному процесуальному аспекті більш широке поняття житла та іншого володіння особи, ніж це визначено в цивільному і житловому праві.

Так, згідно з ч.2 ст.233 КПК (в редакції закону № 4651-17 від 13.04.2012) під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться в постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. До іншого володіння особи належать транспортні засоби, земельні ділянки, гаражі, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого чи іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

При цьому кримінальним і кримінальним процесуальним законом не встановлено обов’язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як належність їх особі на праві власності (що включає право володіння, користування і розпорядження майном) чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності і як вид права на чужі речі (стст.317, 395 ЦК).

Виходячи з принципу недоторканності житла та іншого володіння особи та з огляду на визначення поняття іншого володіння особи, наданого в ч.2 ст.233 КПК, під ним розуміються предмети матеріального світу, які перебувають законно або незаконно у фактичному стабільному (тривалому) і безперервному володінні фізичної особи та призначені, пристосовані чи спеціально обладнані для розміщення або зберігання її майна, вирощування чи виробництва продукції, забезпечення побутових та інших потреб особи, а також оснащені будь-якими пристосуваннями (огорожею, запорами, сигналізацією, охороною тощо), які роблять неможливими або ускладнюють проникнення до них. При цьому зазначення про законне чи незаконне володіння як житлом, так і «іншим володінням» особи вказує на будь-які підстави набуття особою фактичного права володіння цим майном (права мати річ), яке може бути як пов’язаним, так і не пов’язаним з юридичною фіксацією цього факту (отриманням права на річ).

Такої позиції дотримується і Європейський суд з прав людини, який у своїх рішеннях, визначаючи, зокрема, поняття «житло», тлумачить його як місце (помешкання), де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, утримує і облаштовує його, навіть якщо це здійснено з порушенням національного законодавства (справа «Барклі проти Сполученого Королівства» 1996 року).

Таким чином, встановлення законності чи незаконності фактичного володіння особи житлом чи іншим володінням знаходиться поза межами диспозиції ст.162 КК.

Для визначення предмету цього злочину має значення лише встановлення, чи відноситься він до переліку матеріальних об’єктів, зазначених у ст.233 КПК, та чи підпадає цей об’єкт під ознаки фактичного володіння ним особи як житлом чи «іншим володінням», тобто чи проживала ця особа у будинку, утримувала земельну ділянку та фактично користувалася ними, незважаючи на спірність реалізації цих повноважень. Наявність спору щодо зазначених об’єктів не виключає фактичного володіння та користування ними.

Як убачається із матеріалів справи, і цього не оспорює заявник, потерпілий Особа 2 з дружиною користувались у садовому товаристві земельною ділянкою тривалий час (з 90-х років), тоді ж огородили її стаціонарним парканом, побудували будинок, в якому постійно проживають із сім’єю, та, незважаючи на наявність тривалих спорів стосовно належності землі, у тому числі й судових, фактично користуються і утримують домоволодіння (будинок та земельну ділянку).

Проникнення на його територію в пізній час без дозволу володільця і без законних підстав, в тому числі з подоланням перешкоди — паркану, є порушенням недоторканності іншого володіння особи, яке тягне настання відповідальності за частиною першою ст.162 КК.

2.8. Крім того, суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання.

При цьому умисел винної особи спрямований на незаконне проникнення до житла чи іншого об’єкту («іншого володіння»), яким фактично володіє потерпілий, що усвідомлюється винним, однак не потребує встановлення обізнаності останнього в підставах володіння потерпілим зазначеним майном (законності чи незаконності такого володіння).

2.9. Ураховуючи викладене, не вбачається, що судом касаційної інстанції при залишенні без зміни судових рішень щодо Особи 1 було допущено неправильне застосування кримінального закону, а саме ч.1 ст.162 КК, а тому у задоволенні заяви Особи 1 належить відмовити.

Керуючись стст.453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Відмовити у задоволенні заяви засудженого Особи 1.

Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім як з підстави, передбаченої п.4 ч.1 ст.445 КПК.