Особа вироком суду був засуджений за ч. 3 ст. 309 КК України на 5 років позбавлення волі та на підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку 3 роки. У період іспитового строку особа вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК України - порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілим середньої тяжкості тілесні ушкодження. Суд призначив особі покарання у виді арешту без позбавлення права керувати транспортними засобами. Відповідно до ч.1 ст. 71 КК України якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. А тому суд до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком і призначив особі остаточне покарання у виді 5 (п’яти) років 1 (одного) місяця позбавлення волі. Обвинувачений звернувся до апеляційного суду з клопотанням про звільнення його від відбування покарання за злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК України на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році», посилаючись та те, що він має на утриманні малолітню дитину. Суд апеляційної інстанції відмовив обвинуваченому з посиланням на те, що відповідно до оскаржуваного вироку покарання призначено за правилами ст. 71 КК України, тобто за сукупністю вироків, а саме до покарання призначеного за оскаржуваним вироком за ч. 1 ст. 286 КК України частково приєднано невідбуте покарання, призначене за ч. 3 ст.309 КК України. Покарання обвинуваченому призначене за злочини, один з яких є умисним тяжким, а відповідно до ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк можливе щодо осіб визнаних винуватими у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким відповідно до ст. 12 КК України. Верховний Суд визнав такий висновок апеляційного суду помилковим, звільнив особу від відбування покарання за вчинення злочину, передбаченого частиною 1 статті 286 КК, на підставі пункту «в» статті 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» та постановив вирок суду, яким особу засуджено за частиною 3 статті 309 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років із застосуванням статті 75 КК та встановлено іспитовий строк 3 роки, виконувати самостійно. ВС зазначив, що відповідно до пункту «в» статті 9 Закону України «Про амністію в 2016 році» амністія не застосовується до осіб, які звільнені судом від відбування покарання з випробуванням і до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин. А відповідно до вироку суду особу засуджено за частиною 1 статті 286 КК, тобто за злочин вчинений з необережності та відповідно до статті 12 КК віднесеного до злочину невеликої тяжкості. Згідно із статтею 86 КК амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб (визнаних винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуто судами, але вироки не набрали законної сили), які можуть бути таким законом повністю або частково звільнені від відбування покарання. ВС зауважив, що зазначена норма кримінального закону передбачає застосування амністії саме до осіб, а не до покарання. А суд апеляційної інстанції поставив у залежність призначення покарання за сукупністю вироків з можливістю застосування Закону України «Про амністію», що суд касаційної інстанції визнав неприпустимим (постанова від 22.05.2018 у справі № 539/3352/16-к).
Источник - http://ukrainepravo.com
_03_03.png)
