Учбово-виробниче підприємство звернулося до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення. Позивач зазначав про те, що відповідача, який працював на підприємстві разом із сім'єю було вселено до гуртожитку (ордер на вселення не видавався). Після звільнення з роботи за власним бажанням проживав у гуртожитку на підставі договорів найму. Проте з 2010 року відповідач відмовляється підписувати договори найму житлового приміщення у гуртожитку, але продовжує проживати у кімнаті. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем. ЖК Української РСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено статтею 62 цього Кодексу,при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства. З огляду на те, що підставою заявлених позовних вимог про виселення позивач вказав саме припинення трудових відносин відповідача з підприємством і його звільнення з роботи за власним бажанням, суди вважали, що право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача в межах трирічного строку позовної давності. ВС не погодився з висновками судів попередніх інстанцій. Суд роз’яснив, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення та такий позов є негаторним. ВС зазначив, що згідно з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення. Що також викладено у пункті 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав». Крім того, ВС звернув увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913цс15 щодо застосування трирічного строку позовної давності. Відповідно до позиції Великої Палати ВС робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК Української РСР). Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. А особа, яка є власником нерухомого майна, не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Поряд з цим, ВС нагадав, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті (постанова від 15.08.2018 у справі № 554/4456/17).
Источник - http://ukrainepravo.com
_03_03.png)
