«Проблема полягає у тому, що специфіка часткового арбітражного рішення досліджується національними судами в тому контексті, чи є воно фінальним», - зауважив Олександр Волков, старший юрист ЮФ, на початку однієї із зустрічей Комітету з альтернативного вирішення спорів АПУ, присвяченій особливостям виконання часткових та проміжних арбітражних рішень в розрізі національної та іноземної судової практики. Так, юрист зауважив, що якщо порівнювати арбітражні рішення загалом, то є: - фінальні арбітражні рішення (ті, які повністю вирішують позовні вимоги); - часткові арбітражні рішення (ті, які остаточно вирішують частину, але не всі позовні вимоги; наприклад, якщо заявлено позовні вимоги про стягнення грошових коштів та компенсацію понесених збитків, то може бути задоволена лише вимога щодо стягнення грошових коштів, а вимога про компенсацію відкладена до іншої арбітражної cтадії за умови, що арбітраж є доволі великим); - проміжні арбітражні рішення (ті, які остаточно не вирішують заявлені в позові вимоги, однак вирішують проміжні питання: априклад, яке право застосовується чи надання певних визначень); - рішення арбітра (відмінні від часткових і проміжних). У публікації нижче розглянемо проблеми виконання часткових та проміжних арбітражних рішень на прикладах із судової практики судів України та іноземних судів. В публікації використовуватимуться тези з доповідей спікерів, які надали відповідну інформацію. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ЧАСТКОВИХ РІШЕНЬ У СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ Як зазначив О. Волков, основна проблема, з якою стикаються представники компаній, які мають бажання визнати та виконати часткове арбітражне рішення, полягає у тому, чи є таке рішення кінцевим або обов’язковим. В цьому випадку юрист радить звертатись до тексту Нью-Йоркської конвенції. Якщо розглядати сам текст Конвенції, то по визнанні та виконанні арбітражного рішення національний суд може відмовити, якщо… І тут є текстологічна проблема. У англійській версії документу вказано, що рішення має бути «обов’язковим», а у російській версії - «остаточним». У ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» вирішується питання на користь обов’язковості, але на практиці це питанням є актуальним, адже щоб визнати і виконати рішення, наприклад, у Росії деякі суди вимагають факту доведення, що певне рішення є остаточним. Якщо зернутись до арбітражних правил ICC, то у статті 36 зазначається, що арбітражне рішення є обов’язковим і нічого не вказується про його остаточність. У цьому контексті і в інших регламентах, наприклад, Регламенті Стокгольмскому чи LCIA також не йдеться про те, що рішення є остаточним, а лише про його обов’язковий характер. Деякі секретаріати арбітражних інституцій готові надати довідку про те, що рішення є остаточним і обов’язковим, а деякі навпаки відмовляються від цього, адже вважають, що це буде суперечити правилам, згідно з якими вони здійснюють свою діяльність. Арбітражний інститут при торговій палаті міста Осло в Норвегії та інші подібні великі арбітражні інституції погоджуються надавати зазначені довідки. Також на практиці деякі суди стикаються з питанням чи стає часткове рішення, винесене складом арбітражного трибуналу, таким, що може вважатись фінальним та обов’язковим. Адже склад арбітражного трибуналу, фактично в залежності від резолютивної частини яку він заклав у часткове арбітражне рішення, може відійти від висновку, який було викладено у частковому рішенні та прийняти кардинально інше рішення. Слід зупинитись на специфічних типах окремих арбітражів. Наприклад, арбітраж FIDIC, який розглядає спори у сфері будівництва. Такі спори виникають як правило на підставі типових контрактів, які містять багатоланкову процедуру вирішення спорів. По-перше, вимоги розглядають інженери, а по-друге, пізніше спір вирішує спеціальна комісія, яка фактично приймає рішення. Рішення такої комісії не є обов’язковими до виконання, тому що вони не підпадають під будь-яку юрисдикцію. Такими рішення можуть бути вирішені питання про присудження зокрема коштів, які замовник повинен сплатити підряднику. У цьому випадку, враховуючи специфіку сфери будівництва, питання надання грошових коштів для підрядника є суттєвим, адже в противному випадку підрядник може просто збанкрутіти. Якщо подивитись на положення про вирішення спорів, то рішення комісії стають обов’язковими, але не остаточними, якщо інша сторона заявить про свою незгоду. В таких випадках для того, щоб ефективно отримати грошові кошти виникає необхідність звернутися до арбітражу та отримувати рішення. У цьому контексті виникає питання: «А яке рішення особа може і має отримати?». Тут треба мати на увазі, що інша сторона, заявивши повідомлення про незгоду, в подальшому буде оскаржувати таке рішення комісії по суті. Практика виходить з того, що деякі арбітражі виносять часткові арбітражні рішення, фактично зобов’язуючи сплатити ці грошові кошти, які були присуджені комісією з вирішення спорів. В той же час на цій стадії арбітраж не переглядає такі рішення по суті та зобов’язується переглянути їх на більш пізніх стадіях процесу. В таких умовах виникає питання: «Чи можливо буде виконати часткове арбітражне рішення, яке по суті може бути та буде переглянуто арбітражем?». Тому питання обов’язковості та остаточності таких рішень викликають особливу увагу. З такою проблемою стикнувся апеляційний суд Сінгапуру, який фактично є Верховним судом у цій юрисдикції. На його розгляд було подане таке рішення арбітражу, яким було присуджено сплатити грошові кошти на підставі рішень комісії, які будуть переглянуті у майбутньому. В такому випадку національному суду слід вирішити чи є таке рішення обов’язковим та кінцевим в розумінні Нью-Йоркської конвенції та чи можливо взагалі його виконувати з урахуванням того, що таке рішення може бути переглянуте по суті на більш пізних стадіях арбітражу. У своєму висновку апеляційний суд Сінгапуру (двома суддями проти одного) прийшов до висновку, що такі часткові рішення арбітражу можуть бути виконані. Суд виходив з дослідження різниці між частковим арбітражним рішення і проміжним арбітражним рішенням і дійшов до висновку, що і часткові, і проміжні рішення можуть визнаватися та виконуватися національними судами. Також було зроблено висновок про те, що такі рішення потенційно можуть бути скасовані національними судами, якщо буде відповідне звернення сторін. Суд прийшов до висновку що термін «остаточне арбітражне рішення» може бути витлумачений по-різному. Наприклад, будь-яке рішення арбітражу по суті є остаточним, оскільки вирішує певну проблему, а з іншого боку аспект остаточності може бути розглянутий в іншій сфері, для чого треба розуміти суть рішення, чи дійсно склад арбітражного трибуналу вирішив остаточно питання по суті. Третій аспект: остаточне арбітражне рішення може стосуватись лише кінцевих арбітражних рішень, тобто рішення по суті має бути фінальним у розумінні того, що склад арбітражного трибуналу вирішує всі питання, які перед ним ставляться. Як наслідок, розглянувши всі три вказані позиції, суд дійшов до висновку, що часткові арбітражні рішення, які остаточно вирішують питання щодо певних категорій позовних вимог, можуть бути виконані. В інших юрисдикціях підхід може бути й інший. Наприклад, суди Німеччини скоріш за все будуть звертати увагу на суть часткового рішення та на те, що сааме було вирішено складом арбітражного трибуналу. Водночас, у Німеччині ще немає усталеної практики стосовно того чи підлягає виконанню рішення, яке може бути переглянуто в майбутньому. У Великобританії та США, наприклад, такі рішення мають бути виконані. Як зазначив спікер, наразі в Україні немає автентичного перекладу англійської версії Конвенції, а діє по суті російська версія з терміном «остаточне», тому законодавцю слід піклуватись про те, щоб закріпити точний переклад тексту Конвенції та уникнути подібних колізій в майбутньому. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ЧАСТКОВИХ РІШЕНЬ В НАЦІОНАЛЬНІЙ СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ Що стосується підходів українських судів до розгляду питання допустимості виконання часткових арбітражних рішень, то доповідачем по даному питанню виступив Олександр Друг, партнер ЮФ Саєнко Харенко, який зауважив, що, дійсно, існує багато проблем, які даються взнаки у практичній площині на етапі визнання та виконання арбітражних рішень в судах України. Очевидно, що найчастіше питання щодо часткових арбітражних рішень піднімає боржник, який не зацікавлений у виконанні покладеного на нього обов‘язку і, як наслідок, який намагається маніпулювати обставинами з метою уникнення (або затримки) визнання рішення арбітражного суду. Що стосується судової практики, яка існує в Україні з цих питань, то, як зазначив спікер, вона є досить позитивною, грунтовною та враховує міжнародний досвід. Таким чином, українські суди здебільшого визнають рішення міжнародного арбітражу, рахуються з ними, оскільки вважається, що якщо спір розглянуто по суті, питання вирішено законно та обгрунтовано, то у повторному перегляді справи немає жодної необхідності, а рішення має бути виконано. Поміж іншим, спікер навів декілька прикладів реальних ситуацій та судових справ, у яких предметом розгляду було питання визнання рішення арбітражу та його подальшого виконання. Так, дійсно, як уже зазначав О. Волков, часткове арбітражне рішення можна оскаржити у країні його винесення. Часто така норма є зручним інструментом для боржника, зокрема, у випадку, якщо є серія арбітражних рішень. У такому разі, скасовуючи одне рішення, по-перше, боржник може маніпулювати обставинами та посилатись на неможливість визнання іншого арбітражного рішення, пов‘язуючи його з попереднім, яке є скасованим. По-друге, інколи боржник просить зупинити провадження у справі про визнання арбітражного рішення, поки іноземний суд не розгялне питання законності іншого, нібито пов‘язаного з цим арбітражного рішення. Однак, як повідомив доповідач, українські суди здебільшого вірно реагують на подібні доводи та зловживання з боку боржника та приймають законні рішення на користь стягувача. Так, у 2014 році розглядалась справа про визнання рішення арбітражної інституції Південної Кореї проти однієї з українських страхових компаній. У цьому арбітражному провадженні було два рішення: перше - часткове рішення про право, яке має бути застосоване (арбітри прийшли висновку, що в даному спорі слід застосовувати корейське право), друге - рішення по суті про стягнення заборгованості за договорами про перестрахування. Одразу після ухвалення часткового рішення боржник почав його оскаржувати, на що потім посилався під час розгляду питання про визнання арбітражного рішення в українському суді. Водночас, при постановленні рішення у справі український суд вірно врахував, що оскарження часткового рішення не вплинуло б на остаточне рішення, більше того, у зв‘язку з неявкою боржника в суд для слухання питання про оскарження часткового рішення такого оскарження не відбулось. Таким чином, арбітражне рішення було визнано судом. Інша цікава справа за заявою РОСУКРЕНЕРГО до НАФТОГАЗу розглядалась у 2010 році в Стокгольмській арбітражній інституції. За результатами розгляду було винесено два часткових рішення. В подальшому боржник, знову ж таки, намагався маніпулювати обставинами та запобігти визнанню рішення українським судом, однак у зв‘язку з «відсутністю підстав для оскарження рішення» (про що боржник сам заявив під час розгляду питання про визнання рішення українським судом, виправдовуючи ту обставину, що арбітражне рішення не оскаржувалось) Верховний суд України визнав арбітражного рішення. До того ж, суд врахував процесуальні домовленості сторін про доцільність поділу позовних вимог на дві частини та, як наслідок, ухвалення двох окремих часткових рішень, що не дало можливості боржнику маніпулювати даними обставинами. Ще одна цікава, достатньо недавня справа розпочалась у 2017 році за заявою холдингової компанії OSTCHEM про визнання виконання рішення Стокгольмського арбітражу проти Одеського припортового заводу. В даному випадку було прийняте рішення «by consent» (погоджено сторонами), а саме сторонами було домовлено, що перше рішення арбітри ухвалять за домовленістю сторін (щодо неоспорюваної частини боргу), а друге питання (щодо стягнення пені та юридичних витрат) залишать на розгляд арбітрам. Водночас, користуючись нібито пов‘язаністю даних двох рішень, при розгляді питання про визнання першого часткового рішення («by consent») в українському суді боржник повідомив про факт оскарження другого часткового рішення в Стокгольмському суді і, як наслідок, нібито неможливість визнання першого часткового рішення. Однак Верховний суд проігнорував доводи боржника, врахував обставини домовленості та визнання сторонами частини боргу, та задовільнив вимоги стягувача. ПРОМІЖНІ АРБІТРАЖНІ РІШЕННЯ: СПІВВІДНОШЕННЯ ІЗ ЧАСТКОВИМИ, УКРАЇНСЬКИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ Проміжним арбітражним рішенням присвятила свій виступ Ірина Мороз, партнер ЮФ Авелум. Перш за все, юрист пояснила, що у широкому розумінні поняття «проміжного рішення» та «часткового рішення» розглядають як синоніми, тотожні за значенням. Така ситуація виникла, поміж іншим, у зв‘язку з відсутністю дефініції даних понять в арбітражних регламентах. Так, наприклад, в ст. 32 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у редакції 1976 року лише передбачається можливість суду, окрім остаточного рішення, виносити також проміжні, попередні та часткові арбітражні рішення. У ст. 2 Арбітражного регламенту Міжнародної торгової палати зазначається, що термін «арбітражне рішення» включає в себе, окрім всього, проміжне, часткове та остаточне рішення. Водночас особливістю проміжних рішень, по відношенню до інших арбітражних рішень, є їх тимчасовий характер та невирішення вимог позивача по суті. Наприклад, у ст. 39 Закону Англії про арбітраж наводяться випадки проміжних арбітражних рішень, які можуть стосуватись, зокрема, попередньої постанови про сплату грошових коштів або розподіл майна між сторонами, або постанови з вимогою провести попередній платіж в рахунок оплати арбітражних витрат. У ст. 29 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у редакції 1976 року як приклад проміжних рішень наводиться рішення, яке стосується забезпечувальних заходів. Міжнародна практика розгляду питання визнання та виконання проміжних рішень свідчить про те, що проміжні рішення у їх загальному розумінні можуть бути визнані та виконані за певних обставин. Якщо ж проміжне рішення не є остаточним, то воно не підлягає визнанню та виконанню. Водночас, що стосується проміжних рішень, якими застосовуються забезпечувальні заходи, то такі рішення підлягають виконанню. Що стосується міжнародної судової практики, то доповідач навела для прикладу рішення у справі El Mundo Broad. Corp. v. United Steel Workers Am. Від 01.08.1997 року, де зазначено, що відповідно до Федерального закону про арбітраж та положень Нью-Йоркської конвенції, федеральні суди в США не мають повноважень щодо визнання та примусового виконання проміжних рішень. Для того, щоб рішення підлягало перегляду з боку суду, воно повинно бути остаточним. Іншим цікавим рішенням є рішення від вересня 2000 року у справі Publicis Commun. v. True North Communs. Inc., де суд встановив, що рішення стосовно окремого питання, вирішення якого є терміновим для сторони у справі, може вважатись остаточним і підлягати примусовому виконанню, навіть враховуючи той факт, що інші вимоги, пред‘явлені сторонам спору, залишаються предметом тривалого арбітражного розгляду. Важливим є також рішення від 1991 року у справі Pacific Reinsurance Mgmt. Cop. v. Ohio Reinsurance Corp, де зазначається, що рішення про застосування заходів забезпечення, які є необхідними для того, щоб можливе остаточне рішення арбітражного суду належним чином виконувалось, вважається остаточним і може бути виконано у примусовому порядку національними судами відповідно до Федерального закону про арбітраж. Водночас, що стосується українських судів, то вони розглядають проміжні рішення як рішення, що є невід‘ємними від остаточного рішення (ухвала Апеляційного суду м. Києва від 12.03.2013 року у справі №22-ц/796/2034/2013). Здебільшого суди притримуються думки, що проміжні рішення тільки визнаються, але не виконуються (ухвала Солом‘янського районного суду в місті Києві від 15.06.2015 року у справі №760/15056/14-ц). Що стосується проміжних рішень, якими застосовуються забезпечувальні заходи, то вони визнаються українськими судами (Ухвала Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 02.10.2015 року у справі №159/4966/15-ц). Таким чином, незважаючи на відносно позитивну судову практику українських судів із згаданих проблем, вирішити згадані проблеми можна шляхом застосування принципу правової визначеності та більш чіткого законодавчого закріплення окремих положень, що регулюють процедуру визнання і виконання арбітражних рішень. При цьому, слід зважати, що кожна із справ даної категорії фактично є прецедентною та практикоформуючою, тому судова практика з даних справ є важливим індикатором розвитку суспільних відносин та правових позицій з проблемних питань. Зозуля Наталія, “Українське право”
Джерело - http://ukrainepravo.com
_03_03.png)
