Позивач зазначала про те, що після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею та повністю знаходиться на її утриманні, а відповідач у добровільному порядку відмовляється приймати участь в утриманні та вихованні дитини та просила суд стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання сина у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку відповідача до досягнення дитиною повноліття. Суд першої інстанції позов задовольнив частково та стягнув з відповідача аліменти на утримання сина, у розмірі 1/4 частини від його заробітку (доходу), але неменше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Cуд першої інстанції виходив з того, що дитина сторін потребує матеріального забезпечення, а відповідач зобов'язаний виконувати обов'язки по утриманню дитини. При визначенні розміру аліментів суд першої інстанції врахував розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я відповідача та інші обставини, які мають істотне значення. Апеляційний суд рішення суду першої інстанції змінив, зменшивши розмір частки, яка підлягає стягненню щомісячно з відповідача як аліменти на утримання сина з 1/4 частини від його заробітку (доходу) до 1/6 частини його заробітку (доходу), але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Апеляційний суд мотивував прийняте рішення тим, що судом першої інстанції не було у сукупності оцінено доходи сторін, не співставлено визначений розмір аліментів із прожитковим мінімумом, встановленим державою для дитини відповідного віку, а також не враховано у повній мірі стан здоров'я відповідача, а тому визначена районним судом частка від заробітку відповідача, яка підлягає стягненню на користь позивача, є значною та призводитиме до фактичного збагачення позивача. Суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції, а рішення апеляційного суду скасував. ВС зазначив, що суд першої інстанції, врахувавши норму статті 180 СК України щодо рівного обов'язку кожного з батьків по забезпеченню дитині необхідного матеріального утримання, відсутності у відповідача інших дітей та/або утриманців, відсутності істотних обставин, які могли б впливати на виконання ним своїх батьківських обов'язків, наявності стабільного доходу, а отже і можливості сплачувати аліменти, з урахуванням інтересів та потреб саме дитини, дійшов обґрунтованого висновку про те, що з відповідача необхідно стягувати аліменти на утримання неповнолітнього сина у розмірі 1/4 частини від його заробітку (доходу). Суд зауважив, що встановлені судами обставини дають можливість відповідачу належним чином виконувати покладені на нього законодавством зобов'язання, а саме: сплачувати аліменти у визначеному судом першої інстанції розмірі на утримання свого єдиного сина до досягнення ним повноліття. ВС роз’яснив, що закріплений на законодавчому рівні мінімальний розмір аліментів (який станом на час перегляду справи судом касаційної інстанції збільшено) не виконує обмежувальну функцію при визначенні розміру аліментів, який цей мінімум перевищує. Також суд касаційної інстанції зазначив про те, що апеляційний суд, вказавши на наявність у відповідача хронічних захворювань та необхідності постійних витрат на лікування та профілактику, не встановив якими доказами підтверджується реальність таких витрат та не звернув увагу на те, що відповідач як військовослужбовець Служби безпеки України має право на безкоштовну медичну допомогу у відповідних закладах охорони здоров'я та є придатним до військової служби (постанова від 31.10.2018 у справі № 461/4936/16).
Джерело - http://ukrainepravo.com
_03_03.png)
